Втрачаємо найкращих…
Разом з їхнім нерозтраченим коханням, із мріями, що так і не встигли збутися, з теплом рук, яке вже нікого не зігріє. До Небесного війська йдуть найрідніші: чуйні татусі, кохані чоловіки, турботливі сини. Так нестерпно рано ви йдете, хлопці… Як же нам, полишеним тут, навчитися дихати без вас?
У новій, холодній реальності тепер доведеться жити Тетяні Штембуляк та двом її маленьким донечкам. Війна безжально вирвала з їхнього життя Миколу Штембуляка – чоловіка і батька. Ще одна щаслива, світла родина втратила ґрунт під ногами, розбившись об скелі горя.
Чомусь сьогодні це усвідомлювати особливо боляче. Можливо тому, що ця жменька чистого щастя — родина Штембуляків — розквітала просто на моїх очах. Щодня, пробігаючи повз їхній будиночок, я бачила їхнє гніздечко. Я бачила, як там з’явилася старша донечка, а згодом — і молодша. Я бачила очі Миколи, який світився радістю, дивлячись на своїх трьох найдорожчих дівчат. Він робив усе, аби вони нічого не потребували. Тетяна, берегиня цього вогнища, навіть у декреті не сиділа склавши руки, завжди підтримувала коханого.
Але повномасштабне вторгнення принесло в це гніздечко липкий страх за дітей. А вже у квітні 2023 року до материнських хвилювань Тані додалася пекуча тривога дружини — Микола став на захист України.
Вона так ним пишалася! Своїм Героєм, своїм морським піхотинцем. З якою гордістю вона розповідала дівчаткам про татка… Хотілося вірити, що саме ця любов стане щитом, що вищі сили вбережуть Колю від зла. Але лихі передчуття чорним птахом оселилися в душі Тетяни у січні 2025 року. 19 січня зв’язок обірвався. Микола замовк.
Почалося справжнє пекло. Пекло думок, безкінечних дзвінків і страшної невідомості.
Таню тримали на цьому світі тільки очі її дівчаток — донечки відчували мамин біль і тулилися до неї, вимагаючи уваги й захисту. Для родини настав найтемніший час: пошук бодай крихти інформації, контакт з іншими родинами зниклих безвісти, акції, пікети, нескінченні поїздки…
Десять довгих місяців. Десять місяців надії, віри та виснажливого чекання, які Тетяна витримала з неймовірною мужністю. Тендітна жінка з великим, терплячим серцем, яке сьогодні розривалося від плачу над тілом коханого.
— Ми ж не так з тобою мали зустрітися, Колюня… — ці слова, промовлені крізь сльози біля труни, різали серце кожному присутньому. — Не так я тебе хотіла знайти…
У цьому непроглядному горі Тетяна не залишилася сама. Сьогодні її підтримала не лише велика родина Штембуляків, а й ті, хто як ніхто розуміє цей біль — рідні зниклих безвісти. Спільна біда поріднила їх. На початку живого коридору пошани вони стали пліч-о-пліч, утворивши колону з прапорами позаду труни, аби віддати останню шану Герою.
У рідному подвір’ї, де колись лунав сміх, отець Деонісій провів поминальну панахиду. Відбулася церемонія прощання, повна скорботи й любові.
У супроводі почесної варти військовослужбовців тіло Героя доставили на міське кладовище.
Розділяючи біль втрати, зі словами глибокого співчуття від імені Ананьївського міського голови, всієї громади та від себе особисто до згорьованої родини звернувся заступник міського голови Віктор Покотило.
Останній земний шлях Воїна завершився з усіма військовими почестями. Представник Другого відділу Подільського РТЦК та СП виконав священний ритуал — передав дружині Захисника синьо-жовтий стяг, як символ того, за що віддав життя її чоловік. Салютна команда розірвала тишу трикратним залпом, віддаючи останню шану Герою.
Шануймо і пам’ятаймо Миколу Штембуляка, Героя. Він захищав кожного з нас. Він віддав своє життя за Україну, за майбутнє своїх донечок, за наше завтра.
Вічна слава Герою!