“Все, що нас не ламає – робить сильнішими.”

Життя – жорстока річ. Цю просту істину Денис Федорин усвідомив занадто рано, змалечку. Мабуть, ще тоді, коли в силу обставин потрапив на виховання до інтернату. Не будемо занурюватися глибоко у подробиці та деталі, з’ясовувати, чому так сталося, хто винен, але факт залишається фактом – з юних років він усвідомив те, що в цьому житті виживає сильніший, що за своє місце під сонцем потрібно боротися. Ще однією істиною, яку він згодом зміг перевірити на власному досвіді, стало те, що не усі ті друзі, кого ти ними вважаєш, та те, що допомога приходить інколи звідти, звідки не очікуєш.

Доля весь час перевіряла Дениса на міцність – як моральну, так і фізичну. І, якщо до свого 29-річчя хлопцеві вдалося вистояти проти спокус поганих компаній та лихих людей, то фізично його все ж вдалося долі зламати. І зламати у буквальному сенсі.

Пригадуючи події річної давнини, Денис зізнається, що та подія стала закономірним результатом фатального збігу обставин, де усе немов зводилося саме до трагедії.Залишалося усього кілька днів до чергової подорожі в Чеську республіку, куди хлопець вже неодноразово їздив працювати. Товариш все підганяв його, просив прискоритися, але хлопцеві було шкода залишати кошти, зароблені на будівництві в Україні – знаючи ціну грошам, хотів забрати своїх кілька тисяч.Завжди обережний на будівництві, на висоті, не забуваючи попередити колег про техніку безпеки, Денис саме в цю мить забувся про власну обережність. Мить – і ось вже він летить з п’ятого поверху. Жах, біль, але ще не повне розуміння того, що сталося. Усвідомлення щодо поламаного хребта та отриманих внаслідок цього каліцтв прийдуть пізніше. Як і розпач від неможливості самостійно ходити, рухатися, керувати власним тілом. Молодий, дужий, красивий ти раптом опиняєшся на ліжкові, тіло чомусь перестало коритися через пошкоджені нервові закінчення, стало неслухняним та чужим. Старшно навіть уявити, еге ж? А Денису Федорину з цим довелося жити. Термінова операція не принесла миттєвого полегшення та зцілення. Саме тоді прийшов відчай, зневіра і страх: “А раптом так і залишуся в інвалідному візку? Як далі жити? Кому буду потрібен?”

Вихор цих думок не давав вільно дихати, в голові роїлися депресивні та чорні думки. В цьому стані для нього виявилася рятівною бесіда з лікарями. Вони запевнили, що зі свого боку зробили усе від них залежне, аби Денис став на ноги. Далі усе залежить лише від його організму та від праці над собою, від тієї мети, яку він собі поставить. А ще лікарі зазначили, що від жахливіших наслідків хлопця врятували заняття спортом і, як наслідок, розвинені м’язи. Отож, ніяких перешкод на шляху до повноцінного життя медики не бачили, радили ставати до реабілітації та не думати про погане. Почалася довга та напружена робота.

Зараз, коли перед тобою сидить красивий, спортивний і підтягнутий хлопець, важко уявити, що зовсім нещодавно він перебував на межі відчаю. А надто тоді, коли він взимку потрапив до рідного містечка. Воно чомусь не зовсім гостинно зустріло хлопця, він опинився практично в повній ізоляції. Тоді руку допомоги йому простягли і надали по-справжньому батьківську опіку працівники центру надання соціальних послуг Ананьївської міської ради- завідувачка відділом соціальної роботи Ольга Бацеля та фахівець з соціальної роботи Олег Дембицький.

Поряд з важким психологічним станом хлопця ситуацію погіршували й вкрай погані побутові умови – житло, яке надали Денису, тривалий час було порожнім, потребувало ремонту. Опалення було лише пічне (але ж це не з фізичним станом Дениса). Навіть вхідні двері – і їх присутність була умовною. Звісно, що не було ані меблів, ані звичних у побуті речей. Все це працівники центру шукали та вирішували у короткі строки. Чимало клопотів було і з відновленням усіх документів – все зникло з кімнати одеського гуртожитку, доки хлопець лежав у лікарні. Та поетапно все вдалося вирішити: встановили газовий конвектор, привезли меблі, предмети побуту, частково відновили найнеобхідніші документи, деякі ще в стадії підготовки. Враховуючи наближення зими було б непогано, якби хлопцеві завезли дрова – пічка збережена, а можливість самостійно її палити Денис вважав би за своєрідне тренування.

Зараз Ольга Миколаївна зізнається: “Перший час я боялася залишити Дениса наодинці. Я бачила, як ця дитина страждає, наскільки йому важко. Але водночас я відчувала, що кожне наше слово знаходить в його серці відгук, що він дослухається до нас. І, звісно, вражала його працелюбність, цілеспрямованість та наполегливість – він будь-що прагнув якнайскоріше стати на ноги.”Підтвердженням цих слів є й те заняття, за яким ми застали Дениса – він працював з гантелями. В кімнаті чільне місце займають кілька тренажерів, які йому придбали волонтери одного з благодійних одеських фондів. Саме їм хлопець завдячує вчасно проведеною операцією – оперативно було придбано необхідні дороговартісні металоконструкції. Згодом волонтери теж не залишили свого підопічного, досі тримають зв’язок і відгукуються за потреби.

“Я відчував допомогу весь час – і з боку волонтерів, і з боку Ольги Миколаївни та Олега Юрійовича. Але основне, чого мені не вистачало тоді ( та й зараз!) – це спілкування. Звісно, я вже навіть можу сам вийти до найближчого магазину, але в більшості випадків – був би радий увазі. Знаєте, перший час перебування тут я навіть двері не зачиняв – аби у разі погіршення мого стану могли до мене зайти…” – відверто ділиться Денис.

Трішки згодом стало відомо, що й новопризначений директор КУ “Центр надання соціальних послуг Ананьївської міької ради” Вадим Осадчий тримає на контролі вирішення нагальних проблем хлопця.

Звісно, у Дениса зараз є найбільш необхідні для життя речі, але все одно, його житло виглядає аскетично. Можливо це через те, що у нього надто обмежене коло спілкування, без однолітків, без друзів. Та й вартість дружби хлопець пізнав на власному гіркому досвіді, коли той, кого він кликав другом, просто перестав брати слухавку. Денис з гіркотою згадує: “Я просто прагнув спілкування. Мені нічого не треба було, хотів лише дружньої підтримки…”Напевно, товариш зламався, не вистояв та злякався. Але не зламався Денис. Він, у свої 30 років має мудрий погляд, тверезо дивиться на життя, сповнений оптимізму і з надією дивиться у майбутнє. Нещодавно пройшов черговий курс реабілітації, своїми результатами порадував лікарів. Зараз систематично продовжує тренуватися та невдовзі знову поїде на реабілітацію. І, якщо перефразувати відомий вислів, то, так, це повністю про Дениса Федорина: “Все, що нас не зламало, зробило сильнішим!”