Ананьївщина простилася із загиблим Героєм Петром Ребрієм
Прощання з кожним загиблим воїном — важке і болісне, коли, зустрівшись зі змученими очима рідних, ти враз відчуваєш власну безпорадність і незворотність того, що має зараз відбутися. За мить вони востаннє вдивлятимуться в обличчя того, хто ще зовсім недавно посміхався, дивився теплим поглядом, говорив щось ласкаве, жив і будував плани. Ступивши у Вічність, він залишив позаду всі болі і тривоги та назавжди залишиться у пам’яті друзів, знайомих, односельців Героєм, оборонцем, воїном. Одним із тих тисяч, що приєднуються до Небесної січі козацької та назавжди вписують свої імена на скрижалях літопису боротьби українського народу проти окупантів.
Віднині й ім’я романівця Петра Ребрія увічнено золотими літерами, а він сам став Героєм, який не пошкодував життя свого заради наших мирних світанків.
Вчора, 6 липня, Ананьївщина простилася із загиблим Героєм, провівши його з усіма почестями.
Центральна вулиця міста зранку наповнилася людьми, які прийшли проститися з Петром. Схиливши коліно, ананьївці утворили коридор пошани та квітами встеляли дорогу траурній процесії.
Зі скорботою зустріли воїна і в Кохівському старостаті — в самому селі люди виходили з дворів, аби схилити голову та віддати останню шану мужньому захисникові.
Гіркий і сумний коридор пошани утворили й односельці Петра, жителі Романівки і Дачного. Практично усі жителі прийшли на прощання, простеливши рясно квітами останню воїнову дорогу додому.
У розпачі забилася дружина, завбачивши труну, яка пливена плечах військових… Мов пташенята, пригорнулися один до одного Петрові діти — донечка, яка встигла приїхати з Польщі, та синок. Він, як і батько, теж військовий, захисник. Невтішна печаль цієї родини, гіркий сум від такої зустрічі з найріднішим…
Життя Петра ніколи не було солодким та легким, за словами сільчан, він змалечку зазнав сирітства, було в його житті багато втрат і горя. Але понад усе він любив своїх дітей. Саме тому й став серед перших на їх захист. Душу гріла згадка про них, а серце раділо телефонним розмовам. І навіть останній дзвінок був до дружини, під час розмови з нею і прилетів той смертоносний осколок, який забрав Петрове життя…
Багато часу знадобиться, аби усвідомити страшну втрату, але нічим не загоїти біль втрати. І раз-по-раз з вуст дружини зривалися гіркі слова: “Ні, не вірю, не вірю, цього не може бути…” І в спекотному мареві липня полишала свідомість зболену жінку, рятуючи її від божевільного болю…
Нічим і ніколи не виміряти те, що переживають рідні в такі страшні миті…
Чин відспівування на тілом загиблого бійця провів священник. В його ж супроводі процесія пройшла на сільський цвинтар, де і відбулося прощання із загиблим воїном.
Важкі хвилини болю втрати з родиною Ребріїв приїхав розділити й заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Ананьївської міської ради Віктор Покотило. Звертаючись до засмучених рідних він, зокрема, сказав: “В ці скорботні дні з вами разом уся громада та міська рада — ми поділяємо ваш смуток та висловлюємо щирі співчуття дружині, дітям та рідним. Жодними словами не втамувати пекучий біль та не загоїти рани в душі. Світлий, добрий спомин про захисника України назавжди залишиться у наших серцях. Вічна пам’ять і слава Герою, який ціною власного життя захищав нашу державу.
Для усіх нас Петро був, є і буде прикладом мужності і відваги. Спи спокійно, Герою! Вічна тобі пам’ять і вічна слава! Слава Україні!”
На знак вдячності та шани Віктор Васильович передав вдові прапор, яким було накрито труну — як високу відзнаку подвигу Петра та символ його мужності.
Трикратний траурний салют пролунав на кладовищі, завершуючи церемонію прощання. Петро Ребрій приєднався до небесного козацького воїнства та став ще одним Героєм, які своїм життям вимощують шлях до Перемоги.
Будьте гідні таких вчинків, пам’ятайте кожного з тих, хто щодня гине заради нас!