БУР-Ананьїв: бурили свідомість, ламали стереотипи, змінювали світосприйняття і — ремонтували!
З 28 серпня по 5 вересня в Ананьєві перебували учасники волонтерського руху Будуємо Україну Разом (БУР) — програми, яка через спільну працю, подорожі та неформальну освіту об’єднує українську молодь у мережу активних громадян. БУР виник як волонтерська акція Львівської освітньої фундації, що мала на меті відновити будинки, знищені внаслідок війни на сході України. Проте з часом акція перетворилася на рух, що формує нову генерацію відповідальних українців, які творять зміни.
Причиною їх появи в нашій громаді стала участь групи ананьївських активістів у проєкті програми Мріємо та діємо “МолодьТуТ: cтвори громаду молодіжних перспектив”. Результатом і стало створення та реалізація сприятливого середовища, в якому підлітки та молодь можуть реалізувати свої мрії та ідеї.
Проєкт знайшов підтримку в особі Ананьївського міського голови Юрія Тищенка, за його сприянням було визначено місце майбутнього Молодіжного простору — приміщення Центру позашкільного виховання. Наразі воно поки зайняте, колектив позашкілля живе в очікуванні завершення ремонту в будівлі колишнього сільгоспуправління.
Але всі ці перипетії не завадили тому, аби до міста приїхали учасники БУРу і зайнялися ремонтом в одній з кімнат приміщення позашкілля. Частина групи паралельно почала ремонт в Центрі відпочинку та реабілітації учасників АТО та в коридорі бібліотеки. Окремо слід підкреслити, що учасники ананьївського БУР-табору до приїзду в Ананьїв не були знайомими один з одним та з’їхалися сюди з різних куточків України. Це, якщо стисло.
Насправді ж вражень значно більше і в один абзац їх не вмістити. Тому й хочеться детально оповісти про все. Спробую розказати не офіційно, а поділитися враженнями та спостереженнями. Ну, і звісно, висновками.
Наприкінці липня ми почули, що у нас перебуватиме табір БУР. Основним проблемним моментом стало одночасне поселення близько тридцяти осіб. Проте це зовсім не вважала за проблему Ганна Самотей, яка, з притаманним їй оптимізмом запевнила ананьївських кураторів Ольгу Сагалу та Лесю Урсул: “Все буде добре! Розмістимо усіх в Центрі реабілітації та відпочинку учасників АТО.”
Звісно, що Ганні Сергіївні довелося оперативно вирішувати питання, які за іншої ситуації могли б і почекати — облаштування душової, побутові мови. Адже досвід одночасного поселення багатьох людей ще не було. Втім, такі труднощі лише мобілізували її на оперативне вирішення.
Вже від перших волонтерів ми дізналися, що в цьому таборі житимуть семеро вегетаріанців. Це дещо насторожило, але не позбавило нас рішучості. Спершу ми подумали: “Перевиховаємо!”, потім на думку спало: “Добре, що зараз літо, сезон овочів!”, згодом усі труднощі з вибірковим харчуванням на себе взяла пані Галина Саргсян, власниця ресторану “Золотий Дюк”. Саме вона виконувала нелегку місію — нагодувати бурівців смачно та різноманітно, з урахуванням всіх особливостей та проблем зі здоров’ям. Як вона потім зізналася, це було нелегко, в чомусь сприйнялося як виклик та як новий і корисний досвід для ресторану. Безперечно, що родина Саргсянів та їх кухарі достойно з усім справилися — молодь виходила з ресторану задоволена та нагодована. Навіть вегани.
Усі, хто стикався з бурівцями, отримали колосальний новий досвід. Адже в одному місті водночас зібралася велика кількість різних за поглядами, вподобаннями та світоглядом людей. Вони вчилися комунікувати з незнайомими, а ми, які досі жили у своєму мікросвіті, вчилися виходити за рамки комфортного для себе середовища та сприймати все і всіх з розумінням.
Напівжартома інколи ми їх називали сектою — за деяку відокремленість, дружність та розуміння свого перебування в місті. Вже в першу добу стало ясно, що особливих проблем з ними не буде — усі свідомі від рівня відповідальності, достатньо серйозні, як для свого юнацького віку. До того ж, кожен новоприбулий підписував документ, згідно з яким обіцяв під час перебування в таборі утриматися від шкідливих звичок та статевих зносин.
Втім, навряд чи вдалося б якесь ухилення від умов договору — враховуючи цілковиту зайнятість молодих-завзятих, вільного часу залишалося вкрай мало, та й він був наповнений якщо не комунікаційними розвагами, то пізнавальними заходами.
Міський відділ культури і туризму організував та провів цікаву екскурсію до села Казбеки, після цього гостей смачно нагодували. Того ж дня смачною вечерею частували і в Центрі реабілітації ветеранів АТО – Ганна Самотей попри зайнятість та насиченість графіка акумулювала власні сили та сили своїх однодумців, щоб достойно прийняти молодь та залишити якнайкращі враження про Ананьїв. Також волонтерська молодь стала учасником презентації, яку провів начальник південного відділення Інституту Національної пам”яті Сергій Гуцалюк. Гості взяли участь і у заходах біля меморіалу лицарів Зимового Походу з нагоди вшанування пам”яті загиблих воїнів.
Під час свого перебування в Ананьєві, учасники БУР-табору провели кілька зустрічей з місцевим юнацтвом та молоддю, розповіли про мету та завдання свого руху, про основні напрями діяльності, запросили приєднуватися до спільноти.
Під час бібліо-сутінок в Центральній публічній бібліотеці цікаво провели час у компанії з бібліотекарями, які повністю розвінчали міф про нудне перебування у стінах свого закладу — було весело, пізнавально та повчально усім присутнім. До того ж молодь продемонструвала, наскільки є читаючою, завдяки існуванню електронних аналогів книжок — знання творів сучасних авторів вразили.
Основний час волонтери присвятили ремонтним роботам. Причому, спершу все видавалося за суцільну і хаотичну руйнацію. Панікували усі, окрім Ганни Самотей та Ольги Сагали. Ці дві пані з притаманним їм оптимізмом запевняли, що все буде гаразд і нічого страшного не відбувається. Інші не мали ніякого виходу, аніж мовчки чекати, що буде далі.
Між тим молодь, зберігаючи спокій, під музику і жарти, обдерла коридор міської бібліотеки, одну з кімнат в Центрі позашкілля та підлогу в Центрі відпочинку ветеранів АТО. Весело розпочали підбивати стелю, шпаклювати стіни, заливати підлогу. Часу залишалося усе менше, а наша паніка зростала. У цій ситуації Ганна Самотей знайшла слова, щоб усіх підбадьорити: “Нічого, справимося! Головне, що покладено початок, а в тренажерній кімнаті ми все одно збиралися підлогу замінити.”
З такими суперечливими думками ми дожили до суботи 4 вересня, передостаннього дня перебування БУР-табору в Ананьєві. Ми чесно не намагалися заважати, бо розуміли, що так — краще. А тому з деяким полегшенням відгукнулися на запрошення зібратися ввечері в Центрі позашкілля, аби волонтери презентували нам виконану роботу.
На той час ці юнаки і дівчата вже не видавалися такими дивакуватими і чужими, ми дещо про них знали і вже сприймали по-новому — не як легковажну юнь, а як молодих людей з особистими цілями: авіатора з досконалим знанням авіації та усього, що з нею пов’язано; журналістку, яка, за її твердженням “пише історії про людей”; студента-міжнародника; творчих і неординарних дівчат-неформалок, які за дивакуватим виглядом приховують свою вразливість та тонку творчу натуру… Кожен з них приїхав, аби отримати новий досвід, зрозуміти себе, принести користь суспільству та навчитися новому. І саме про це вони і говорили тим передостаннім вечором перебування в Ананьєві.
Дев”ять днів пролетіли миттєво, волонтери зворушливо ділилися враженнями, безліч разів дякували за теплий прийом та просили присутню місцеву молодь та школярів продовжити та завершити розпочату справу. Емоційно та кліматично теплий вечір чудово доповнився і символічними подарунками, які місцевим на згадку вручили гості.
Ще після них залишився спомин на стіні — великий мурал, виконаний у теплих кольорах. Доки тривала зустріч, його домальовував один з волонтерів. Теплих ноток вечору додав і виступ ананьївського гітариста Богдана Чебанова, який виконав кілька музичних композицій. В атмосфері затишку вечір добігав свого завершення, спливали останні години перебування волонтерів в Ананьївській громаді. Прозвучало безліч вдячних слів з усіх сторін, бажаючі обмінялися контактами для подальшого зв’язку. І далі все було, немов у відомій пісні: “Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованих містах.”
За цей невеличкий проміжок часу хлопці і дівчата встигли знайти чимало спільного, здружитися. З сумом вони залишали і свою підопічну Дуньку — песика, який в перший день заселення невідомо звідки взявся в таборі. Дунька за ці дев”ять днів наїла гарні боки, була спільною улюбленицею, яку кожен намагався нагодувати смачненьким. Природньо, що вже її залишити напризволяще не можна було, тому вона й переїхала до Ганни Самотей — назавжди. А в спільному телеграм-чаті волонтери ще довгий час ділилися спогадами про песика — то світлину кафешки з назвою “Дунька” опублікують, то однойменний магазин.
Івано-Франківськ і Кривий Ріг, Херсон і Буча, Одеса і Вінниця — з різних міст різні люди з’їхалися, аби показати, що нас нічого не розділяє, а перешкоди для спілкування лише у нашій свідомості. І єдині бар’єри, які заважають приєднатися до доброчинної справи — лише в нас самих. Не варто шукати відмовки та причини для того, щоб зробити щось корисне саме зараз. Не треба чекати доречного моменту чи настрою, аби приєднатися до хорошої справи. Будь-яка добра справа варта саме вашої уваги, саме зараз, саме сьогодні. Слушний момент вже прийшов! Будуймо Україну разом!
